Далеко нам до Европы. Николаевский пенсионер описал свое бытие в Германии

Скандально известный николаевец Анатолий Ильченко после начала войны эвакуировался в Федеративную республику Германию. Заметим, не без помощи «Новостей-N», поскольку николаевские чиновники просто игнорировали его просьбы о включении в число пассажиров эвакуационного автобуса.

В Германии николаевский пенсионер остался верен себе: периодически устраивал акции протеста, боролся против произвола чиновников (как украинских, в лице работников диппредставительств нашей страны, так и немецких). На днях Анатолий Ильченко прислал в нашу редакцию своеобразный очерк, в котором он постарался описать свои впечатления от жизни в Германии. Анатолий излагает в свойственной ему манере: негатив явно превалирует над позитивом. Тем не менее, редакция решила, что взгляд Ильченко на немецкую действительность и место в ней украинского беженца будет интересен нашим читателям.

Більше року я в Німеччині. За цей час я не бачив на вулицях міст і сіл жодного «нічийного» собаки. Тут собаки на вулицяхтільки  у повідках та  у супроводі своїх власників. Та й власники собак тут помітно добріші, ніж у нас. Вони знають, що не кожному хочеться, щоб його обнюхував собака, і не допускають своїх собак до інших людей. Миколаїв з тисячами «нічиїх» собак на вулицях та їх з власниками, часто лютіших за самих собак, не європейське місто.

В Німеччині немає смердючих підвалів у будинках. Тут люди поважають себе. Я доклав немало зусиль, аби змусити міську владу відремонтувати каналізацію в будинку і зрештою таки примусив. Вся каналізація була повністю замінена. Та наші люди не можуть без смороду жити. Через декілька місяців каналізація була пошкоджена, бо ж в унітази кидали що кому заманеться: від ганчірок до лушпайок з кавунів. І знову запанував сморід, такий природній і бажаний багатьом мешканцям мого будинку.

У Німечинні я без читацького квитка й без будь-якого документу заходжу до бібліотеки й беру з полиць, що мені потрібно. Тут є затишні приміщення для роботи. Є й копіювальний апарат і можна самому зробити копії потрібних сторінок, по 10 центів за кожну копію. Є в бібліотеці й вільний інтернет. Запис до бібліотеки й читацький квиток потрібні лише тоді, коли щось виносиш з бібліотеки. Звісно, що в Україні таке неможливе.

Йшов через дитячий майданчик і побачив, що сидіння гойдалки з легкого металу, який покритий гумою, причому гума не однорідна. Краї, якими може бути вдарена дитина, м'якші. Згадав, як в Миколаєві металеві гойдалки розбивали голови дітям, ламали руки-ноги і стало сумно. Справді сумно, бо ж ми так далеко від справжньої цивілізації.

 

Тут продаються продукти для веганів з відповідною позначкою на упаковках. У супермаркетах є окремі полиці для таких продуктів. Навіть морозиво є для веганів, таке ж смачне, як було давно, коли я був ще малим.

 

Німці піклуються про наших біженців краще, ніж влада України до війни піклувалася про своїх соціально-незахищених громадян. Тут без оплати лікують і пломбують зуби. Тут нашим без оплати роблять обстеження й операції, за які в Україні довелося б викласти десятки тисяч — це до війни. А скільки зараз, я й подумати боюся. Тут теж є сімейні лікарі, які в разі потреби направляють до інших спеціалістів. Я ще жодного разу не звертався до сімейного лікаря, хоча постійно відчваю біль і буває він дуже сильним. Я не знаю, чому не йду до лікаря. Доречі і в Миколаєві я не ходив до свого сімейного лікаря і навіть жодного разу не бачив його. Свого досвіду лікування в Німеччині я не маю. Але мої знайомі пенсіонери з України просто оббивають пороги медзакладів. Нас було четверо в кімнаті. Трьом вже зробили операції та вони й тепер тільки те й знають, що ходять до різних лікарів, бо ж більше нічого їм робити. У нас таке не можливе, бо ж навіть, якби влада України й забезпечувала безоплатне лікування, то реально його б не було.

Я бачив, як німці дотримувалися маскового режиму і згадував, як викликав поліцію до "Великої кишені" в Миколаєві. Поліцаї бачили десятки порушень маскового режиму й нічого не робили для припинення тих порушень. Не європейська в нас поліція. Я бачив, як наші біженці порушували масковий режим у Німеччині, допоки він був. Та це не найгірше. Днями я вже побачив те, що було звичним в Миколаєві, а саме: порізані спинки сидінь у автобусі. Вже бачив тут сороміцькі малюнки на спинці сидіння в автобусі й на стіні, ну такі самі, як в Миколаєві. Я чую тут матюки, такі знайомі мені з Миколаєва. Наші свій слід тут залишають. Звісно, є й інтелігентні біженці, та таких набагато менше, ніж хотілося б.

Німці приймають і росіян. В табірному гуртожитку, де я мешкаю, є такі. Я почув телефонну розмову одного з них. Він казав комусь: "Вслєдствіі аґресіі Украіни протів Расіі і Бєларусіі погібло около ста тисяч расіян". Його цинізм зашкалює. Та й від наших я чув, що "НАТО развязало войну в Украіне". Зустрічав я пані з Корабельного району, яка казала, що втекла "от украінскіх ракєт". Від декого з наших я чув і про те, як в Херсоні добре було з росіянами. Зустрічав я маріупольця, який на всі заставки розхвалював російських солдатів, називаючи їх «культурними» та «ввічливими». Дехто з наших біженців дотепер любить Росію, ненавидить США і НАТО. Незрозуміло тільки, чому від всього цього “російського добра” вони втекли, та ще й до країни, яка входить до того самого НАТО, яке вони так не люблять. Є тут і дружина "ополчєнца" ЛНР. Він вже у Пеклі, а вона тут погрожує вихідцям із Західної України, що росіяни захоплять "Галіцію" й виріжуть там все населення. Не знають німці кого вони прийняли й утримують.

За рік ціни на продукти, які я купую, зросли на 15-20 відсотків. Ціни на смартфони, ноутбуки і таке інше зросли чи не вдвічі. Інфляція помітна.

Важким тягарем для німців є наші біженці. Треба урізати нам допомогу, бо занадто багато нам дають. Я розмовляв з паном і панею, обоє років 80-ти, з Тернопільської області. Вони тут вже більше року. Отримують по 502 євро кожен і багато безкоштовних продуктів. За комунальні послуги, крім електроенергії, не платять, тож передають дітям щомісячно до 900 євро. Їхнє село ніколи не обстрілювали росіяни. Вони не те що вибухів, а й відлуння вибухів не чули, але все може статися, тож вони в Німеччині. Є й такі, що повідкривали перед від'їздом в українських банках єврорахунки й тепер перераховують на них євро з німецьких рахунків, тож у них немає клопотів з передачею грошей в Україну й не буде клопотів з перевезенням готівки через кордон при поверненні в Україну. Наші працездатні можуть тут більше року не працювати і бути на повному утриманні у німців. На роботу тут направляють лише після проходження інтеграційних курсів, які тривають 10-11 місяців і ще не менше 2 місяців черга на курси. Звісно, що той, хто хоче, може працювати і без курсів, але охочих не багато. Я вже не один раз чув невдоволення німців напливом біженців з України. Найбільше незадоволені нами «російські німці». Вони переселилися до Німеччини з колишнього СРСР ще під час його розпаду, але й тепер більшість із них люблять Росію і вболівають за її перемогу.

Я бачив у "Новинах Н" фотографії зустрічі на миколаївському вокзалі біженців з Херсонської області. На фотографіях і волонтери, і потерпілі, і працівники різних служб. У нас дозволено робити такі фотографії й оприлюднювати їх. Тут зовсім не так. Недавно я купив смартфон, тож хотів зробити фотографію черги наших біженців за безплатними продуктами. Продукти, термін придатності яких яких закінчується або закінчився, магазини передають волонтерам і ті роздають їх біженцям. Я зробив декілька фотографій черги. Причому фотографуфав здалеку всю чергу, а не окремих людей. Це побачив російський німець і зчинили ґвалт. Звісно, що він кричав рідною йому нелітературною російською. Щоб не роздмухувати конфлікт, я відразу видалив знімки й сказав йому про це. Мені нічого було там робити і я пішов на автобусну зупинку. Через якихось 10 хвилин я побачив, що до мене біжить той волонтер з двома поліцаями. Поліцай просто вихопив з моїх рук смарфон, неначе то була граната. Звісно, що у смартфоні ніяких фотографій черги не було тож він повернув його мені. Я запитав їх, що трапилося і почув, що фотографувати людей в громадських місцях заборонено. Я сказав, що на соборній площі постійно багато людей, тож неможливо сфотографувати собор, щоб до кадру не потрапили люди. І запитав, чи заборонено робити знімки собору в такій ситуації? Я запитав, чи заборонено фотографувати вулицю, якщо на ній люди? Ніякої відповіді на мої запитання не було. На тому й розійшлися. Тож мені й досі не зрозуміло, чи можна фотографувати тут в громадських місцях — про всяк випадок я й не фотографую.

Влада шукає для наших біженців квартири. Оренда квартири й комунальні послуги оплачуються німцями, треба платити тільки за електроенергію. Біженців з інших країн так не забезпечують, як нас. Тут роздають і безплатно продукти і в чергах за ними десь 90% наші біженці. Я повернув німцям картку на безплатні продукти й купую все в крамницях. Грошей німці дають стільки, що про їх економію можна й не думати. Я тут значно краще харчуюся, ніж вдома. Та й продукти тут значно кращої якості. Тут є пункти безоплатної роздачі одягу. Деякі з наших набирають повні сумки й відправляють посилками родичам в Україну.

Багато наших біженців ходять тут до церкви Московського патріархату й обурюються тим, що Лавру в Києві передали ПЦУ. Як видно, війна декого з наших біженців нічому не навчила. Вони повернуться в Україну й будуть голосувати за тих, хто проти державності України й проти європейськості України. Тож про Європу в Україні зарано думати.

У громадських місцях, в бібліотеках, школах, лікарнях німці привітні й чемні. Чиновники ж бувають всякі, трапляються навіть дуже лихі.

У Миколаєві, коли я переходив вулицю по по «зебрі» завжди боявся, що якесь авто може мене збити. Тут такого страху немає, водії поважають пішоходів. Але не все так добре. Німці багато курять і тут немає заборони на куріння на зупинках громадського транспорту. Коли йде дощ, то мені доводиться мокнути, бо під навісами курять. В табірному гуртожитку курять в коридорах, на сходах і в загальних кухнях. В одне приміщення поселяють тих, хто курить, і тих, хто не курить, тож конфлікти неминучі. Буває, що сиджу на лавці в парку. Підходить хтось і чемно запитує чи можна сісти. Так чемно, неначе та лавочка моя власність. Звісно, що я кажу будь-ласка. А потім той чемний пан сідає, дістає цигарку й не питаючи в мене дозволу обвіює мене димом. Доводиться вставати і йти геть. Отака буває чемність.

Я тут з іншим прізвищем. Річ у тім, що закордонний паспорт України виконаний українською й англійською мовами. В англійській звук "ч" позначається двома літерами "ch", отже у паспорті написано "Ilchenko". Німецькі чиновники, що зареєстрували мене, не знали, що "ch" в англійській мові позначає звук, який в німецькій позначається літерами "tsch" і зареєстрували мене як "Ilchenko", замість "Iltschenko". Оскільки в німецькій мові "ch" відповідає нашому "х", то до мене звертаються "гер Ільхенко". Я подавав заяву про виправлення написання мого прізвища. Мене не зрозуміли і повідомили, що змінити моє прізвище може тільки влада України. Я пояснив, що прошу не змінити прізвище, а прошу написати його так, щоб в текстах німецькою мовою, воно читалося так само, як читається "Ільченко" в текстах українською мовою і "Ilchenko" в текстах англійською мовою. На це не було ніякої відповіді. Тож Ільченка у Німеччині немає і не було. У Німеччині є Ільхенко. І не один я від цього потерпаю. Мій знайомий Чорний тут "гер Хорний". А інший знайомий Черняк тут "гер Херняк". Йому чомусь це не подобається ще більше, ніж мені, тож він просить німців називати його Черняком.

Я вчу німецьку на курсах і це єдина моя втіха. Мені подобається відповідати на уроках, робити вправи й виконувати домашні завдання. Викладачі хороші, працюють як бджоли. Німецька мова нашим пенсіонерам дається важко. Діти ж за декілька місяців вже вільно розмовляють і вчаться в німецьких школах. Я вже говорю німецькою, як Нікалай Азаров колись говорив українською, і це велике досягнення для мого віку. Буває, що німці кажуть, що я вже добре говорю. Це тому, що я добре знаю німецьку граматику й правильно складаю речення, Але я знаю мало слів і не завжди можу сказати, саме те, що хочу сказати. Найважче для мене вивчити багато слів. Буде екзамен на сертифікат про знання мови, але я не буду його складати. В Німеччині він мені не потрібний. Вдома я міг би похизуватися ним перед друзями та сусідами, але ж в ньому буде не моє прізвище, тож ніхто не повірить, що він мій. До речі, пенсіонерів ніхто не направляє на мовні курси. Я сам просив ці курси, а якщо просиш, то не відмовляють.

Тут добре, але я не вдома. Звісно, що я повернуся в Україну тільки ще не знаю коли.